Якщо бачити серцем…
Якщо бачити серцем…
«Забавляночка» і Ко знову вразила не казкою, а чистою правдою.
«Найголовнішого очима не побачиш…» Слідуючи цим словам, сказаним колись Екзюпері, організатори Мистецького інтеграційного фестивалю «Забавляночка» скликає друзів» (який ушосте відбувся нещодавно у Луцьку) зібрали на одній сцені дітей з особливими потребами та їхніх здорових однолітків, щоби пробудити серця дорослих.
Унікальне мистецьке дійство не лише дає шанс десяткам дітей, які, можливо, і мріяти про сцену бояться, відчути себе улюбленцем публіки, а й шанс десяткам дорослих вийти з урочистої зали абсолютно іншими людьми.
1 грудня зала міського Палацу культури була переповнена. Більшість глядачів – батьки з дітками. Решта – ті, хто з року в рік вважає відвідини фестивалю (який відбувся в рамках проекту «Підтримка громадських ініціатив з подолання кризи в Луцьку» та за сприяння Міжнародного фонду «Відродження» і Луцької міської ради) справою честі, своєрідною місією.
Зусиллями ініціаторки дійства, керівника громадської організації «Центр розвитку дитини» Людмили Вознюк та її помічників (адже до проведення заходу долучилося чимало добровольців) на сцені постала драма. Справжня. Життєва. Разом із 12-річним хлопчиком Стасом Возняком (школа №15 м. Луцька), який виконав роль Маленького Принца, та актором обласного академічного драмтеатру ім. Т. Г. Шевченка Дмитром Мельничуком, котрий зіграв Пілота, присутнім запропонували поринути в казкові мандри Галактикою людства. Режисером дійства є Петро Савош, завідувач театральної трупи Волинського академічного обласного театру ляльок.
У юного актора Стаса Возняка – особлива доля. Так склалося, що змалечку хлопчик міг тільки бачити світ очима, серцем, а зовсім мало…чути його. Правда, сьогодні він може спілкуватися з однолітками нарівні. Мало того, він надзвичайно чуйна, відкрита й талановита дитина. Хтозна, можливо, колись ми побачимо цього Маленького Принца і на великій сцені.
Разом із Пілотом та Забавляночкою (Іванна Кашицька, школа №25 м. Луцька) Стас подорожував Галактикою, щоб показати, хто ж мешкає зовсім поряд з нами, але на інших планетах. І ось – планета Тиші… Як живеться на ній дітям, які вміють «говорити без слів», знають дошкільнята із ДНЗ №28 м. Луцька та юні вихованці Володимир-Волинської школи-інтернату для глухих дітей.
Малеча, яка погано бачить очима, але відмінно – серцем, оселилася на планеті Уяви. Її репрезентували артисти Крупівського навчально-реабілітаційного центру для дітей із вадами зору на чолі з уже відомою 14-літньою співачкою Інною Бохонською.
Наступна планета – Дружби. Там господарюють вихованці Ківерцівського дошкільного спеціального дитячого будинку «Сонечко», Луцького навчально-реабілітаційного центру та СЗОШ №5 м. Луцька.
Діти, котрі «трохи сильніші за інших», живуть на планеті Зусиль та Перемог. Щодня їм доводиться долати неймовірні перепони, аби рухатися, бачити, спілкуватися з оточуючими. І не лише візочки цьому завада. Планету населяли учасники інтегрованого реабілітаційного театру «Забавляночка» ВОДГО «Центр розвитку дитини» та театру молодих інвалідів молодіжного центру реабілітації «Джерело життя».
Планета Сонця прихистила особливу малечу. Від них оточуючим найбільше тепла. То – діти із синдромом Дауна та іншими порушеннями психофізичного розвитку (ДНЗ №21 обласного центру).
Чи не найбільш віддалена від нас планета Янголят. Так називають малечу з раннім дитячим аутизмом.
І лише на одній-єдиній планеті господарюють дорослі. Недарма вона зветься Турботою, бо життя усіх юних жителів Галактики залежить від того, які рішення приймають дорослі.
Подорож закінчилася. А зі сцени ще довго лунали слова щирої вдячності тим, хто з року в рік допомагає творити для особливої малечі казку. Слова підтримки – батькам, яким доля підготувала цей складний екзамен на доброту, терпіння та силу духу. Адже найстрашнішим для дітей особливої долі є навіть не діагноз. Більше за хворобу їм болить соціальна інвалідність. Це коли тебе, маленьку особистість, не сприймає суспільство. Ігнорує. Не бачить. Це коли суспільству байдуже до маленьких равликів, котрі закрилися від світу у своїх мушлях. Героям казки вдалося найголовніше: змусити равликів покинути свої хатинки. Змусити дівчинку-співачку, яка не бачить, ПОЧУТИ аплодисменти враженої публіки; діток, котрі не чують музики, проте ритмічно і гарно танцюють, ПОБАЧИТИ, як радісно їм плескають у залі; малечу, яка все життя бореться з діагнозом дитячий церебральний параліч, ВІДЧУТИ себе граційними та красивими акторами, співаками, музикантами… Бо тільки диво людського спілкування і доброти здатне зцілювати.
Олена Лівіцька
Фото автора
